Думки навіяні вітром...

Цей світ міг би стати ідеальним… Але годі шукати ідеальність там де її нема і не може бути…Там де високі слова стають відлунням банальним. Де важлива не суть, а гарна картинка. Щось на кшталт «мати і на руках дитинка». Де віра в краще майбутнє з являється лише для того, щоб не дати цим спраглим надіям померти. А гарні слова з телеекранів лише для того, щоб створити оту, таку бажану – ілюзію щастя.
Сумно, коли знаєш, що добро та безкорисливість, вже не є такими добрими та по справжньому безкорисливими (вибачте за тавтологію). А люди втратили свою справжню сутність. Вони вже давно перестали вірити в казки, але ще досі вірять бездоганним легендам наших політиків… Хоча не такі вони вже й бездоганні….
Жаль, що дитинство так швидко минає… Зовсім не тому, що коли ти маленький, то про тебе турбуються і можна цілий день гратися! Дорослі теж граються, правда ці ігри занадто жорстокі і хочеться, щоб вони були віртуальними, але ж ні – така вона сувора реальність.  Жаль, що минає, тому, що у дорослому житті немає тих щирих посмішок, по справжньому щасливих очей та навіть таких солоних сліз, а не намальованих гримом… Між дітьми немає ворожнечі та кривавих побоїв до останнього подиху. Всі їхні сварки завершуються миром і дійсними обіцянками більше так не робити, а не злісними помстами….
Та хочеться вірити у майбутнє… не те, що  обіцяють нам з екранів, а в своє… Справжнє, без злих намірів та слів, без помсти та вбивств, де кожен має право на життя в ідеальному світі, де високі слова перестають бути банальністю, а красива картинка – знов стане реальністю. Де доросла людина, пам ‘ ятатиме, що колись теж була дитиною...